Далее подаем в оригинале,очередную попытку самооправдания расколоучителей,которая выглядит нелепо,особенно в свете последних высказываний на Архиерейском соборе РПЦ и многих подобных, из уст представителей Православных Поместных церквей.Воистину,если Господь хочет наказать человека,то отбирает разум…Но все же послушаем эти стенания ущербности,которая никак не может себе уяснить,что по своей природе “она” не может стать совершенством.К тому же самооправдание это всегда признак осознания своей не правоты и тем более усугубляется положения грешника,который грешит осознанно и по доброй воле,и того более упорно противится истине,вознося хулу на Духа Святаго…-
“Ще й досі відбуваються жваві дискусії щодо рішень архієрейського Собору РПЦ, який проходив в Москві та завершив свою роботу 5 лютого 2013 року та особливо виголошеної доповіді митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) на ньому 2 лютого. Одним з питань доповіді було питання про Таїнство Хрещення, яке богословськи та канонічно залишилось необґрунтованим та не задокументованим в підтвердженні його недійсності в Київському Патріархаті. Здається дивним, що пройшовши через призму 20 – літньої історії України, як незалежної, самостійної держави, яка історично живе разом з подібними, незалежними країнами в цілому світі, через невизнання Помісної Православної Церкви, якою за апостольськими правилами та постановами Вселенських Соборів являється виключно Українська Православна Церква Київський Патріархат, з її Предстоятелем – Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси – України Філаретом, – ієрархи та духовенство УПЦ МП, надалі звершують протиправне та погибельні для душі дії – повторення православних Таїнств, особливо Таїнства святого Хрещення.
Згадуючи історію канонічного становлення УПЦ КП, як Церкви українського народу не можна не визнати, що вона повставала з Україною, як незалежною державою, тому її буття – канонічно – незворотній процес. Тому, не визнавати Таїнств УПЦ КП немає підстав, бо вона – Церква Православна, а не єретична, тому в православності нашої Церкви ніхто і ніколи не сумнівався.
Як відомо, після розвалу Радянського Союзу на окремі, самостійні держави, в багатьох посттоталітарних країнах, духовні керівники РПЦ не можуть змиритись з природною неминучістю залишення важелів впливу над українськими святинями, котрі сьогодні намагаються «приватизувати», або захопити, а також над віруючими народами в незалежних державах, застосовуючи для цього різноманітні способи. Не виключенням стала і Україна, в котрій і до нині точиться боротьба за управління Українською Церквою та її православним, віруючим народом.
Без кровопролиття український народ, шляхом самовизначення та доброї волі 24 серпня 1991 року проголосив свою державну незалежність. Відповідно, згідно канонічних правил: 17-го IV та 38-го VI Вселенського Соборів, котрі проголошують, що : «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ», тобто, церковно-адмістративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також, дотримуючись 34-го Апостольського правила, яке говорить, що : «єпископам усякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу», – Українська Православна Церква, фактично, вступила в повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.
Канонічну правильність цього шляху УПЦ було доведено на Помісному Соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 року та Помісному Соборі УПЦ 1-3 листопада 1991 року, чим Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію. Отже, фактором для проголошення автокефалії є політична незалежність народу, серед якого відповідна Помісна Церква несе своє служіння. За канонічним правом, право на проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адмістративна незалежність, належить Собору Церкви на чолі з Її Предстоятелем, яка проголошує свою автокефалію, але зовсім не самочинному, таємному, позацерковному зібранню єпископів без Предстоятеля Церкви, котре не має ніякої законної сили, як це мало місце в Харкові на чолі з рядовим єпархіальним архієреєм – митрополитом Никодимом 27 травня 1992 року, усунувши законного Предстоятеля УПЦ, тодішнього митрополита Філарета (нинішнього Патріарха УПЦ КП) від канонічно-законного управління Помісною Українською Православною Церквою.
На Об’єднавчому Соборі УАПЦ та УПЦ в Києві 25-26 червня 1992 року, об’єдналися в єдину Церкву, котра отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат. Таким чином, УПЦ КП пройшла не лише історичний але й канонічно-еволюційний шлях свого становлення та утвердження, а так, як вона Церква незалежного українського народу, проповідуючи православне віровчення та дотримуючись канонів та звичаїв Вселенського Православ’я, отже, – вона справжня Помісна Православна Церква.
Посилаючись на вищевикладене канонічне право, постає логічне запитання: всупереч яким канонам УПЦ КП, Церква незалежного українського народу повинна вважатись неканонічною? Хіба тому, що Російська Церква висунула безпідставні та неаргументовані анафеми тодішньому митрополиту Філарету, нині Предстоятелю УПЦ КП., як мало місце з рядом церковно-державних діячів України на протязі минулої історії? Різні українофоби говорять про те, що митрополит Філарет нібито-то порушив усну клятву і не пішов, відповідно до неї у відставку з посади Предстоятеля УПЦ, про що заявляв на засіданні Архієрейського Собору РПЦ. Слід зауважити, що згідно того ж канонічного права, котрим керується у своєму житті кожна Помісна Православна Церква, зокрема, посилаючись на 9-е правило ІІІ-Вселенського Собору, а також на 3-е правило свт. Кирила Олександрійського: «Залишення ієрархом кафедри під тиском або через страх за своє життя вважається тяжким гріхом». Відречення від управління кафедри в такому випадку – вважати недійсним.
Виникає логічне запитання: то хто порушив канони в цьому випадку, той хто слідує ними і виконує їх, чи той, хто порушує їх? З логічної відповіді випливає і відповідь: хто канонічний, а хто ні. Наш Предстоятель –Патріарх Філарет слідує канонам Святої Соборної і Апостольської Церкви, йдучи шляхом автокефалії, згідно канонічного права Вселенської Церкви, а тому благодатність Таїнств, звершених в УПЦ КП – Помісній Церкві не може ставитись під сумнів, бо УПЦ КП – Церква не єретична, а Православна, а в єресі Її ніхто не може звинуватити. Якби вона сповідувала єресь, тоді Таїнства Її не визнавались би Православною вірою.
Щодо основного питання, то слід зауважити, що зараз по місцях на території незалежної України, т.зв., – «канонічними» єпископами і священиками Московського Патріархату звершуються неприпустимі в практиці Вселенського Православ’я, антиканонічні, заборонені Священним Писанням, Священним Переданням, Символом Віри, догматами, руйнівні для душ практики «повторення Таїнств» і священнодій, таких як: Хрещення, Вінчання, поховання, Хіротонії, попередньо звершених у Київському Патріархаті. Цікаво, чи задумується духовенство Московського Патріархату на Україні, що приносить для них самих та для душ тих, кого вони схиляють до цієї гріховної практики? Чим же керуються «канонічні» представники Московського Патріархату?
Найперше слід зазначити, що жодного офіційного документу всередині РПЦ та УПЦ МП, котрий би канонічно обґрунтовував та дозволяв повторне звершення Таїнств над православними українцями – не існує. Вже з цієї причини стає зрозумілим, що така практика «канонічним духовенством» звершується самочинно, без благословення Церкви, а отже, проти волі Божої. Натомість, подивімось, що говорять з цього приводу канони Кафоличної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, котрими керується і яких дотримується Вселенська Православна Церква з часу Її заснування Пастиреначальком – Господом нашим Ісусом Христом в день П’ятидесятниці в 33 році по Різдві Христовому? Зокрема, 47-е Апостольське правило гласить: «Якщо єпископ або пресвітер знову охрестить того, хто отримав правильне хрещення – нехай буде позбавлений сану як той, хто насміхається з Христа і смерті Господньої»! А святий апостол Павло про неповторність Таїнства Хрещення говорить так: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5).
Після цього виникає логічне запитання, чи залишається благодатність православного священика чи єпископа після того, коли він повторно «перехрещує», «перевінчує», «перерукопокладає»? Хто чим би не оправдовував би цей тяжкий гріх, але відповідь на це запитання міститься в самому 47-му правилі святих Апостолів. Стосовно єпископів, котрі наважуються звершувати «повторні» хіротонії, Апостольські правила, зокрема 68-е, визначає наступне покарання за цей духовний злочин: «Якщо хто – єпископ, пресвітер чи диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення, – нехай буде вивержений зі священного чину і він, і той, хто рукоположив»! Ось і всі канони, котрі і визначають, хто живе за ними, а хто руйнує і спотворює їх, відповідно, хто канонічний, а хто ні.
Духовенство УПЦ КП, через хіротонії патріарха Філарета і митрополита Якова (Панчука) а також митрополита Андрія (Горака) має законне апостольське приємство. В підсумку виникає ряд запитань, логічну відповідь на котрі дасть вищевикладене:
1. Ким, насправді, не визнаються Таїнства, звершені в Київському Патріархаті: Богом чи структурою Московського Патріархату?
2. Хто ж насправді порушує канони Вселенської Церкви звершуючи «повторні Таїнства» над православними українцями, духовенство Київського чи Московського Патріархату? До цього слід додати, що в Київському патріархаті не зафіксовано жодного випадку такого тяжкого, антиканонічного гріха – перехрещення православних.
3. Чи залишається в єпископів і священиків Московського Патріархату, котрі «повторно» звершують Таїнства над православними, прямо порушуючи Апостольські правила, надалі звершувати священнодії залишаючись в своєму званні ?
Треба знати, що і миряни, які дозволяють звершувати над собою «повторні Таїнства» так само тяжко согрішають. Приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням віри та істини, заповіданої Господом Ісусом Христом через святих Апостолів усім, хто вірує в Нього, дотриманням Апостольських, зауважмо, канонічних, правил, котрі регламентують послідовність утворення Помісної Церкви в незалежній державі, з чітко визначеними кордонами і межами, а не адміністративною єдністю з Московським, або якимось іншим Патріархатом. В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності з Московським Патріархатом.
Тому, цінуючи дотримання канонів, на своєму шляху до автокефалії, Помісна Українська Церква – Київського Патріархату, зберігаючи апостольське приємство у хіротоніях свідчить, що благодатність Її життя залежить, в першу чергу, від Самого Духа Святого, Який безперервно діє в Церкві та: « дише, де хоче» (Ін.3.8), а не там, де йому вказують смертні люди.”
прот.Сергій Лучанін,
кандидат богословських наук,
зав. кафедрою «Богослів’я»
Рівненської Духовної Семінарії,
член національної спілки
журналістів України